Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на пстругів та іншу дрібну й велику рибу Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його покроку земля здригалася. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на груночку, висипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!
Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі. На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові.

Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней — для себе і для харчів та спорядження — і рушили в дорогу.
То було якраз серед літа.
Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі. А про те, що на вершині цієї гори вже не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.
Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеличкого карпатського села, що загубилося в горах, і. дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Таж рукою можна подати до її вершини.
Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней.
Та довелось потратити ще цілих два дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили.