Щоп'ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося — волів, корів, коней. Мусили, бо коли б не дали, то, борони боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
— Я го-о-ло-о-ден!..
Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.
Через добу Страхопуд знову спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.
Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.
Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини й нічого Страхопудові дати. Щоб врятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
— Петрику-у-у! — кликала.— Вернися!
Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
— Я піду, Петрику, першою,— просила.— Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
— Гаразд, іди. Лише заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров'ю.
Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з'їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчинку на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров'ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.
“Аби швидше з'їв мене й не мучив”,— тільки й думала дівчинка.
А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати.
Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але згадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала. А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
— Ні, не сеї, а веселішої,— зажадав Страхопуд.
Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
Вже чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист... І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося.
Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей • стриміли стріли і лилася кров.
І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикалися в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, звори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила братика Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку.
Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
Гірко заплакав хлопчик, гірко заридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер.
Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам'ять про них назвали: одну — Петрос,— з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,— Близниця.