Де Біла Тиса зливається з Чорною в одну Тису, наліво й направо розступаються високі гори. Вони колом обходять широку улоговину, в якій, обабіч Тиси, давно вже стоїть місто Рахів. Давнє місто, давня і його назва. Ось про що каже одна з легенд.
Ще тоді, коли на Гуцульщині нашій не було сіл, лише густі ліси, а в них звірина множилася, птаство гнізда звивало,— ще тоді приблукав сюди кріпак Джурджук із своєю сім'єю. Був із Галичини, а втік сюди від панської сваволі. Пригнав із собою захоплену в польського шляхтича сотню овець та корову.
Спорудили собі Джурджуки хатинку, а для овець — кошару, прожили літо, осінь, зиму перезимували. І ніхто їх не потривожив. Навесні прийшли сюди ще кілька втікачів із сім'ями, теж із Галичини. Поселялися в різних кінцях улоговини та на схилах гір, аби видно було далеко.
Чоловіки розчищали хащі навколо осель, полювали, рибу ловили, а жінки з дітьми худобу доглядали.
Роки минали. Людей прибавляло і прибавляло. Одні від Галича примандрували, інші від Космача, Жабйого та Косова. Родини жили відокремлено. А коли побачили, що так довго не можна, почали одні до одних навідуватися, а інколи й на звірину полювали разом.

Якось купці, що йшли в Угорщину та Волощину, принесли звістку про татарські орди. Так і так, мовляв, песиголовці йдуть і все грабують: майно забирають, дівчат своєму ханові ведуть, а молодих чоловіків у рабство женуть.
Стривожилися поселенці, лиху звістку зі стійла до стійла передавали. І почали старші думати-гадати, як би погані не датись у руки.
Довелося таки поселенцям війну з татарськими ордами воювати. Ой, було від песиголовців лиха, не один хлопець , і дівчина в полоні їхньому страждали.
І побачили селяни, що лише всі разом від великих бід можуть порятуватися, та й один до другого все йшли на поміч.
А поселення їхнє ще ніяк не називалося. І вирішили раду радити, як його назвати.
Та ніхто путньої назви так і не міг придумати. Бо здавалося, таке вже є, а то негарно.
І підійшов до гурту один леґінь. Михайлом Ворохтою звали.
— Що ви стільки рахуєтеся та рахуєтеся? — запитав.
— Славний ти леґінь,— обізвався найстарший у гурті,—-молодий розум маєш. Допоможи нам село наше добрим ім'ям назвати.
— Коли ви рахуєтеся, то ви рахівці,— каже Михайло.— А село най буде Раховець.
Старші, попихкуючи люльками, переглянулися. — Було би файно,—- мовив один.
— Файно,— погодилися й інші.
Так і назвали. А за те, що леґінь запропонував добру назву, його обрали старшим спузарем,— се значить, помічником громадського ватага.
Було то на Іван-день. Рахівці влаштували велику гостину, такої ще ніколи не було. Ватаг із трьома спузарями в трембіти заграли, а кілька легінів — у сопілки, дівчата — в свистульки. Хтось і на цимбалах заграв на святі. Кілька діб гуляли, хмелівка й медівка лилася, і всі — від старого до малого — колами танцювали, співанки співали...
Село Раховець, а потім Рахів, стало таки справді Раховом. Тут селяни перепиняли чужинців-купців, які йшли з Галичини в Угорщину чи Волощину, оббирали їх, відібране рахували і ділили між собою.
У Рахові рахували свої гроші й Довбушеві легіні після походів до Бичкова й Сігета.
Недовго вільно жилося рахівцям. Село захопили угорські магнати. Навіть назву його не визнали, а іменували Мезевом, тобто Полем.
Багато лиха рахівці зазнали.